Не озирайся: там, за нами, - ніч.
Не озирайся: там, за нами, - морок...
Навіки чорне розімкнувши коло,
Розмиє світ.
Не озирайсь... Хоч якби дерева
Скрипіли нам услід своїм корінням
І, спійманий у срібне павутиння,
Так тоскно-тоскно вітер нам співав.
Хай важче йти. Хай вужча неба вись.
І хлюпіт ночі на беззірній ріні
Так швидко наші розмиває тіні
І віддаляє нас... не озирнись.
Дай руку лиш, бо все до каяття
У ніч оцю беззахисне, до болю,
Бо все довкруг у цім беззірнім колі
Так трепетно шукає опертя.
Дай руку лиш цю ніч пройти
нам вбрід,
Цей шемріт трав, цей дикий скрегіт сосон,
Цей вітру плач, занурений у осінь,
Яка в собі вже не вміщає світ.
Це наше все. І все пройти це нам.
І хай довкруг вже розмиває ніччю,
Поки світа мені твоє обличчя,
Ніколи вже не розімкнуть вікам
У світі цім, що тчуть нам павуки
Крізь вітру плач і дикий скрегіт
сосон
Над урвищем беззоряної ночі
У захваті дві сплетені руки.
